Деоккупація / реінтеграція Донбасу і Криму: риторика vs. реальність

Цей запис також доступний на: Russian

Однією з найбільш обговорюваних тем в січні-лютому стала обіцянка президента України повернути окуповані території до складу української держави вже в 2016 році.

«Збереження миру і відновлення українського суверенітету над окупованою частиною Донецької і Луганської областей, боротьба за повернення Криму є пріоритетами нашої політики», – заявив президент України Петро Порошенко на прес-конференції 14 січня 2016 р. Більш того, гарант анонсував створення спеціального державного органу, який займеться проблемами деокупації, реінтеграції та національного примирення. Кому саме буде підкорятися цей орган і звідки візьмуться гроші на фінансування його діяльності Порошенко не зазначив. Однак інформаційний мейнстрим ідеї повернення окупованих територій був підхоплений численними представниками громадянського суспільства – міжнародні фонди вже оголошують конкурси, плануючи витратити мільйони доларів на підтримку конкретних заходів в контексті президентської риторики. Однак чи можлива деокупація в сьогоднішніх умовах, або ми є свідками чергової нездійсненної обіцянки політика першого рангу, популістського блефу в ім’я збереження політичного рейтингу? Чи можливо зробити реальні кроки або міжнародні фонди викинуть гроші даремно?

Популярний сьогодні термін «деокупація» означає приведення меж територій до статус-кво. В даному випадку мова йде, в широкому сенсі, про повернення Україні Криму та окупованих районів Донецької та Луганської областей, а більш конкретно – про виведення іноземних військових формувань з території України, приведення делімітованих кордонів України з Росією до стану на 1 березня 2014 р., дотримання територіальної цілісності держави. Сам термін широко використовується в Грузії по відношенню до планів повернення окупованих територій – Абхазії і Південної Осетії. Що стосується реінтеграції, то це наступний логічний етап після деокупації – комплекс політичних, соціально-економічних заходів по відновленню мирного життя на знову приєднаних територіях. Невід’ємним питанням тут є політика національного примирення як ключовий інструмент реінтеграції. Населення окупованих територій потребує інтенсивної психологічної терапії, проте не за рахунок нав’язування нових ідолів і звинувачень в колабораціонізмі, що остаточно віддалить момент примирення, але за рахунок зваженої інформаційної політики, заснованої на консенсусі, загальне бачення стратегічного розвитку держави, які необхідно знайти в загальнонаціональному діалозі .

Окуповані території мають відмінності по цілому ряду критеріїв. З одного боку, є мирно анексований Крим, де де-факто функціонує митниця, встановлена ​​адміністративна лінія державного кордону. Активісти-волонтери і представники Меджлісу кримськотатарського народу періодично влаштовують політичні акції, підривають лінії електропередач, посилюють економічну блокаду півострова, проте переважна більшість населення півострова за два роки без України, навіть в умовах всіляких обмежень (починаючи від проблем зі світлом і водою до неможливості знімати гроші в банкоматах і розплачуватися в магазинах платіжною карткою), повністю пристосувалися до свого нового статусу регіону в складі Росії. З іншого боку, є окуповані частини Донецької і Луганської областей, де немає чіткої межі, зате є лінія розмежування, яка визначена Мінськими домовленостями. На цих окупованих територіях вибудовують квазідержавні інститути невизнаних республік «ДНР» і «ЛНР», де залякане військовими реаліями населення, що не виїхало з окупації з різних причин, виживає в умовах сюрреалістичної дійсності. На так званій «нульовці» щодня відбуваються обстріли та збройні сутички між проросійськими сепаратистами і збройними силами України, не виконується перша умова імплементації «Мінська-2» – припинення вогню. На відміну від мирного життя в Криму, такої розкоші не можуть собі дозволити ті, хто живе фактично на лінії фронту. Тим більше, коли ця лінія може завтра пройти через твій будинок – з боку як сепаратистів, так і деяких українських політиків лунають постійні заклики «звільнити» всю адміністративну територію Донецької та Луганської областей «від сепаратистів / хунти». Подібна нестабільність провокує напруженість між сторонами конфлікту, які на переговорах в Мінську не можуть нормально узгодити навіть обмін військовополоненими, не кажучи вже про модальності проведення місцевих виборів.

Якщо говорити про Донбас, то успіхи деокупації знаходяться в прямій залежності від успіху виконання Мінських угод, які називають безальтернативними. Якщо не виконає український парламент умови надання територіям особливого статусу шляхом внесення змін до Конституції – не буде прогресу. Більш того, Україну обов’язково звинуватять у зриві мирного процесу. При цьому, яким би реакційним і відверто невдалим для України не був «Мінськ-2» за змістом, наявність самого діалогу на вирішення конфлікту в Донбасі, зокрема, із залученням міжнародних посередників в «нормандському форматі» вважається своєрідним досягненням. Питання територіальної приналежності Криму не досягло подібного роду зрілості. З одного боку, майже всі країни світу засудили анексію Криму, що відображено в тексті резолюції Генеральної асамблеї ООН від 27 березня 2014 г. З іншого, ніяких зусиль не було докладено за минулий час для створення міжнародної платформи діалогу із залученням впливових посередників для здійснення реальних кроків , вироблення планів повернення Криму. Більш того, в українському медійному сфері останні два роки кримська риторика зводиться до проблеми кримських татар, що дискримінує етнічних українців, росіян, і представників інших національностей, нівелюючи проблему відібраного у них права жити на своїй землі в своїй державі. Щоб виправити цей дисбаланс, актуалізувати тематику повернення Криму до складу України, президент Порошенко запропонував створити формат переговорів «Женева +» – «за участю наших партнерів з ЄС, США і, можливо, країн-підписантів Будапештського меморандуму».

У квітні 2014 року в Женеві відбулися переговори за участю представників України, Росії, США і ЄС щодо врегулювання кризи на Донбасі (про Крим, в основному, мова не йшла). Після цього формат подальших переговорів стали називати «Женевським». Однак пізніше в Мінську до переговорів приєдналися лідери так званих «ДНР-ЛНР» – відповідно, процес став носити назву «мінський». Що ховається за ідеєю «Женеви +» невідомо, як невідомі і конкретні алгоритми повернення Криму, який має запропонувати Україна ( «міжнародний механізм»). Якщо ця ініціатива обмежиться судовими позовами Києва до Москви, про що йде мова зараз, то це не буде повноцінним кроком до деокупації, швидше це буде свідомо невдалою спробою компенсації (що підірве позиції України на міжнародній арені, яка, таким чином, свідомо вступить в торги по територіях). До того ж, є істотні сумніви щодо участі Росії в цьому форматі, оскільки Москва продовжує беззаперечно вважати Крим своїм. Неучасть Росії перетворює формат з платформи для діалогу в односторонній засіб (клуб) засудження російської агресії, який і так уже існує де-факто, і підкріплений міжнародними санкціями. В цьому випадку неочевидною виглядає необхідність виділення проблематики Криму, її відділення від російської військової агресії на Сході України. У той же час, сама платформа по Криму потрібна, оскільки про включення кримського питання до порядку денного Мінських домовленостей не йдеться, зважаючи на очевидну принципову позицію Кремля з цього питання ( «Донбас – не Росія, це ваші проблеми», «Крим – Росія»). А також через реакційність самого документа (Україна двічі ініціювала Мінськ «як перепочинок у війні»), його прив’язку до місцевої кон’юнктури, що присутня в тексті самого документа.

Після трьох тижнів з моменту оголошення президентом ідеї «Женеви +», в тому числі після переговорів на економічному форумі в Давосі, жодна держава (крім Данії, яка 18 січня висловила підтримку формату), ще не виявила бажання активізувати роботу в цьому напрямку. Однак 4 лютого 2016 р Європарламент у своїй резолюції засудив «безпрецедентний рівень порушень прав людини, скоєних проти жителів Криму, і, перш за все, татар – корінного населення, і жорсткі обмеження на свободу вираження думок і мирних зібрань». Євродепутати також підтримали пропозицію України про створення міжнародного переговорного проекту по відновленню українського суверенітету над Кримом у форматі «Женева +», який повинен включати безпосередню взаємодію з ЄС: «Закликаємо Росію розпочати переговори з Україною та іншими сторонами з питання деокупації Криму, для відновлення торгівлі та скасування ембарго і надзвичайного стану в Криму ». Ключове значення для ефективності роботи з імплементації запропонованого формату матиме позиція США. Україні, перш за все, необхідно чітко розмежувати напрями «деокупації і реінтеграції територій»: зони відкритого конфлікту слабкої інтенсивності – Донбас (з малоффектівним Мінським процесом), і мирний, але незаконно анексований Крим (з пропонованим форматом антиросійської платформи «Женева +»). Внутрішній інструментарій політики також повинен враховувати подібну специфіку, від цього залежить успіх процесу.

На ділі, на думку автора, «реінтеграція і деоккупація» на сьогодні є не більше ніж політичними слоганами, якими влада намагається прикрити реальні проблеми в економіці і невдачі в боротьбі з корупцією (останній скандал з відставкою міністра економіки А. Абрамавічуса – яскраве тому підтвердження) . Має місце маніпуляція, переорієнтація уваги аудиторії (як населення України, так і міжнародних партнерів) на зовнішню проблему, звичайний політичний піар. Якщо Київ дійсно піклується про долю українців на Донбасі і в Криму, то і зараз є домашній фронт робіт, щоб довести це. Йдеться про інформаційно-комунікативну стратегію України в східних і південних регіонах. Особливо проблематичним є присутність держави в інформаційному полі, як це не дивно, на неокупованих територіях Донецької та Луганської областей, де велика частина населення впевнено продовжує дивитися російські канали через супутник, слухати сепаратистське радіо, сигнал якого з Донецька без проблем «добиває» до Краматорська. Є великий пласт роботи, пов’язаний з освітньою діяльністю, зокрема, з патріотичним вихованням молоді в школах, і підтримкою функціонування університетів, які опинилися у вигнанні. Окремі провідні університети, що недалеко поїхали від домівки (Донецький національний технічний університет в Красноармійську, Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля в Сєвєродонецьку, Луганський національний університет ім. Т. Шевченка в Старобільську та інші), взагалі знаходяться на межі свого існування, маючи безпрецедентний відтік студентів і викладачів, а також істотні проблеми з набором. У цільовій підтримці потребують і вимушені переселенці, яких влада вперто намагається не помічати, досі не запропонувавши ніякої стратегії щодо 1 700 000 чоловік. Напевно, коли вдасться досягти успіхів в цьому домашньому завданні (не втратити більше), тоді буде легше переконувати міжнародних партнерів в реальності планів України відновити свій суверенітет і територіальну цілісність. До цього моменту – це лише декларація намірів, практично не підкріплена нічим.

Валерій Кравченко, Центр міжнародної безпеки

Leave a Reply

Your email address will not be published.